ТРИДЦАТЬ СОЛНЕЧНЫХ ПОЭЗИЙ

Администратор | 28.05.2009 19:59

***
Щаслива я, що не твоя дружина,
Що кожен день стоїть біля вікна…
А за вікном цвіте, цвіте ожина,
Близька й далека, як її весна.
Роки минають, а вона чекає
Що ти своє кохання принесеш…
Ожина сивим цвітом опадає,
Та знову ти від іншої ідеш…
Спасибі, що залишив мою долю,
Спасибі за вікно, що не моє,
За не мою ожину, і за волю,
І за любов, яка у мене є!

***
Що у на спільного з тобою?
Те, що не трапилось із нами…
Те, що судилось та не сталось,
Що не зробило нас панами
Своєї долі й залишило
Поневірятися у світі самотнім…
І дощем розлучень не змило
Кохання, що не відбулося,
Лишивши ностальгічну тугу,
Що нам зустрітись довелося,
А більшого ми не змогли…

***
Яке ж п’янке ти, почуття свободи
Після років заручниці кохання!
Коли чуття й думки доходять згоди,
І ніби повертаючись з заслання
Життя впускаю в себе по краплині
Та ввечорі Хрещатиком йдучи
Я відкладаю щастя по хвилині
До нового безсоння уночі…

***
Я вільна, вільна, вільна я від тебе,
Від почуття, що душу полонило!
Яким же довгим був мій шлях до Себе,
Нема в мені того, що так любило,
Жадало теплоти твоєї й сонця
З твоїх чорних очей несамовитих…
Кохання келих випила до донця,
І не шкодую залишків розлитих!
Нехай вони лишаються на згадку
Про недоторкану й сувору пані…
Мій лист єдиний маєш ти у спадку
Та погляд неприборканої лані…

***
Та я змиритися не можу,
Що ми самотнії таки…
Не простягаємо руки,
Не просимо про допомогу,
Не заглядаємо у вічі…
У двадцять першому сторіччі
Самотнії одинаки…
Що ми такі талановиті-
Такі самотні у цім світі,
А бачимо лише себе.

***
Мій однокрилий птах кохання
Чого сумний, як чуєш весну?
Що народився для заклання?
Чи мучить потяг в синь небесну?
Приречений на біль тілесний…
Але ж є вільні твої мрії,
Що линуть в океан небесний,
Де квітнуть гаєм із Надії!

***
Магічну силу має для мене ім’я твоє…
І я маю нездоланну потребу
Вимовляти його, наповнюючись ним…
Коли я чую ці шість літер,
Життя набирає обертів,
І Світ завмирає в мені…
Йди…і залиш мені своє ім’я,
Я назову ним свого сина,
І буду мати змогу купатися
В ньому кожного дня…
А може я просто закохана в твоє ім’я?

***
Я-твоя таємниця…
Від самого себе…
Не людина, не птиця,
Я-частина Тебе.
Я, як вогник палаю,
У твоїй глибині…
І лікую, і краю
Твоє серце в мені…

***
Мур високий з каменю німого…
Ще в житті не бачила такого…
Давнина в пітьмі з’явилась нам…
З трепетом входжу у давній храм…
Тут напівзруйнований вівтар,
Промінь сонця, нібито бунтар,
Крізь віки розповідає нам
Про життя, любов, про давній храм…
І от як у старовинній драмі,
Я молюсь за тебе в давнім храмі…
Пил століть сріблиться, як застава,
І молитва лине величава.

***
Це дуже дивно відчувати
Із іншим Світ, що наш з тобою…
І підкоряючись, не знати,
Що десь жахливою юрбою
Твої сполошені не мною,
Бажання та чуття вирують,
Відносячи тебе за грати
Моїх ілюзій, де не чують,
Не співчувають, не дратують
І дозволяють забувати…

***
Навіщо зник у далечінь?
Невже відчув химери долі?
Й нема солодшої неволі,
Лиш туги скорбна глибочінь.
Тебе нема. Думки сумні.
Пощезли гордощі з тобою.
І ллються тихо наді мною
Умиротворені пісні

***
Я не захоплена тобою…
Я закохалась в твої вірші…
Якоюсь плинною журбою…
І річ не в тім,що решта гірші…
Я закохалась в твої мрії,
І в твої роздуми,прощання…
То, мабуть, божевільні дії-
Кохаю я чуже кохання.

***
Хтось постукав у двері,
Як вчорашнє кохання…
Відчинила-побачила-Ти
І одвічна журба, і одвічне бажання
Й ті, що ми не спалили мости…

***
Спалить себе в твоїй душі,
З вогнем війти у змову,
Щоб попілом твій біль
Завжди вгамовувати знову
Бажала б я, щоб тінь моя
Злилась з твоєю з часом,
Щоб я загинувши в тобі,
Була б з тобою разом.
І щоб натхненню твоєму
Могла б служити й я,
І джерелом твоїх пізнань
Була б душа моя…
І у самотності тоді
Колись під серця стук
Ти відчував,що у тобі,
В душі твоїй-близнюк.

***
Я дивлюся на тебе своїми
Бузковими очима…
Я хочу доторкнутися до тебе,
Але ти, як мара, зникаєш,
Відходячи все далі й далі
У бузкову далину…
І я довго дивлюся тобі услід,
А в очах моїх купається небо,
І тому теж стає бузковим…
Ти знову, як міраж,
З’являєшься на горизонті…
Я мовчу…
І тільки очі мої кричать
Своїм бузковим голосом-
Вони кличуть тебе,
І від цього весь світ стає бузковим!
Але хіба ж бувають бузковими очі?

***
Мур високий з камню мовчазного…
Що в житті не бачила такого…
Давнина в пітьмі з’явилась нам…
З трепетом входжу у давній храм…
Тут напівзруйнований алтар,
Промінь сонця, ніби той бунтар,
Крізь віки розповідає нам
Про життя, любов, про давній храм…
І от як у старовинній драмі
Про тебе молюсь у давнім храмі…
Пил століть здається тим залогом
І мого моління перед Богом.

***
Перемогти свої гріхи
Так просто і так неможливо…
Перемогти свої страхи
І до мети іти сміливо…
Та в решті решт перемогти
Недосконалу свою суть
Зробити те і досягти…
Щасливим хоч кого-небудь.

***
Я за тебе відповідаю,
Бо я маю тебе знайти.
До ікон я щодня припадаю,
Щоб мені підказали де ти.
Я за тебе відповідаю
Перед світом усім і вічністю
І до серця твого припадаю
Невдоволена пересічністю.
Я за тебе відповідаю
І за те, щоб тебе впізнати
До Всевишнього припадаю,
Щоб за тебе відповідати.

***
Мене від друзів потяг унесе
В далеку ніч моєї безтурботності,
Де зможу я колись згадать про все
Й відчути дотик сірої самотності.
Під стук колес і лицемірства спів
Я йду від них-куди сама не знаю.
Та голос, що колись мене зігрів,
Шепоче, що я теплоту втрачаю.
Навіщо ми йдемо від теплоти?
Втрачать її навчилися та вміємо…
І в хибних хвилях теї пустоти
Занадто пізно все це розуміємо?!

***
Приходять труднощі — я плачу,
Я така ж жінка, як усі,
І молю Бога про ту вдачу,
І все біжу в тім колесі.
Приходять труднощі-долаю,
Сціпивши зуби і не сплю,
А щось виходить-то літаю
І свої труднощі люблю.

***
Жовтогаряче листя, як ті шати,
Що вмить скида розпусниця-Земля,
Жовтогаряче листя-сповідь, мати
Яку вже призвичаїлись поля,
І ліс, і небо, що дощем змиває
Скоєне,щоб зрозуміли ми,
Що наш осінній човен допливає
До меж, до невблаганної Зими…

***
Триває Суд.Душа жіноча
Вола і плаче, і клокоче
Крилами невзмозі
Свою невинність довести…
О, Боже, ти ж мене прости,
Що так любити я хотіла,
Що шкодувала свого тіла
Для тих, хто так мене любив,
Волав і плакав, і просив,
Бо не могла Душі віддати…
То ж не жени мене мерщій
З життя, з полону моїх мрій-
Знайти одне на все буття
Те надприродне почуття
Єднання з іншою душею.
Й доки вона надію має
Вола, шукає і чекає…
Або ж візьміть моє життя-
Немає в серці каяття!

***
Візьми той човен й допливи…
Врятуй мене, я все чекаю,
Надію все іще плекаю,
Візьми той човен й допливи!
У геніальній маячні
Ти передай його мені.
Візьми той човен й допливи!
Безглуздо все іще благаю…
Промінням на воду лягаю…
Візьми той човен й допливи…

***
Прийди до мене уві сні
Яким сподобався мені…
Тим,що не два мені піти
З своєї долі та зрости
Трояндам ревнощів не дав…
Тим, що завжди мене шукав
І повертав мене до себе
З терпінням, яке тільки в тебе
Коханню може потурать
І крізь роки мене чекать
Одну,хоч бідну,хоч багату
І чорно-білу, і строкату,
Святу і грішну, щиру й ні,
Прийди до мене уві сні…

***
Мені так холодно в цім світі,
Мені так хочеться тепла,
Тепла з дитинства,тої миті,
Що зупинити не змогла…
Мамо,прийди до мене в гості
І пригорни мене лишень…
Я-блазень-лялька на помості
Порожніх душ, повних кишень…
Я розгубилася в цім світі,
В цьому дорослому житті,
Себе лишила я в тім літі,
Де і живу у забутті.

***
Ти приїхав за тим, щоб вернути
Те, чого повернуть неможливо,
Те, чого неможливо й забути,
Що пройшло, як весняная злива.
Зрозумів, перемислив, збагнув…
Час-то є почуття, що спливає…
Ти колись в моїм серці сягнув
Тих безодонь яких вже немає.
Я не можу тобі повернути
Почуттів храм, зруйнований нами,
Як не можу я знову відчути
Сонце, що пропливло під ногами.

***
Мені так хочеться кохати,
Бо серце повне від любові.
І я не можу не віддати
Її тобі, бо ти у змові
Із моїм янголом небесним,
Що щедро наповнює душу
Вогнем болюче перехресним,
Що із водоймищ робить сушу…
І так його багато в мене
Вже накопичилось за час,
Що листя радісно зелене
Багряним робиться від нас…

***
Яка маленька квітка на паркеті…
Яка велика квітка на землі…
Яка маленька я на цій планеті…
Яка Душа велика на цім тлі!
Який маленький світ, як мовить ліра…
Яка ж Велика квітка на Землі,
Яка велика Я, коли є віра!
І все яке ж маленьке на цім тлі!

***
Я йду від себе в нікуди,
Туди, де народжений вітер,
Куди не дістануться люди,
Де мешкає час-мій пресвітер.
Я хочу там дім збудувати
Із лагідності у тривозі
Та квітів із мрій насаджати
І сад доброти при дорозі…
Дорогу ж ту я розстелю
З надій, що минають оману,
Вберуся у все, що люблю,
Прикрасою зірку дістану…
Нехай там душа відпочине
Під сонячний гомін прибою…
І сумнів мене мій покине…
І зможу зустрітись з собою.

***
У Снігової Королеви теж є серце…з льоду.
Крижане воно не тане в будь-яку погоду.
Тільки погляд твій холодний, як окріп для нього.
Здивувалась Королева й промовляє строго:
«Чи закоханий у мене й ти, палкий юначе?
Чи за мною, сніговою, твоє серце плаче?»
Подивився ти на неї-така в неї доля:
«Найдорожче, Королево, в житті-то є воля.
Я б віддав тобі і волю, і життя, і кров,
Якби й ти мене любила щиро, без умов.»

Категории: Экстерьер| бомонд| синчилло

Метки: ,