Міжнародна хронологія податків. Частина друга

Администратор | 21.01.2011 15:05

Викладені вище факти містять великий масив інформації про податкову культуру і досвід оподаткування за останні 2500 років у народів, причетних до європейської цивілізації. Аби пролити світло на основні події стародавньої, нової й новітньої податкової історії і їх взаємозв’язку та взаємозумовленості необхідне узагальнення та наукове коментування. Надпис над порталом центрального офісу Служби внутрішніх доходів Міністерства фінансів США у Вашингтоні гласить: „Податкам – ось чому ми зобов’язані цивілізованим суспільством”. Дійсно, податки відіграли важливу роль у розвитку державності та становленні цивілізованого існування в усьому світі, а функціонери податкового відомства, митарі за Євангелієм, здавна служили державним, національним і суспільним інтересам, (хоч і не завжди, відверто сказати, справно і чесно).

Податки виникають із потреб держави, котру в давнину майже виключно уособлював єдиновладний монарх, у коштах. Щоправда, в джерелах державних доходів податки не зразу зайняли чільне місце. За даними старогрецького історика Геродота (484- 425 до н.е.), у найдавніші часи не було постійних, фіксованих внесків у державну казну. Надходження, крім так званих приватноправових доходів самого короля як власника прибуткових маєтностей (доменів) і монопольних виробництв (регалій), мали форму воєнної здобичі, контрибуцій та конфіскацій, періодичної дані, підношень і дарунків. Останні лише з часом набули регулярного й обов’язкового характеру, були регламентовані монаршими указами чи закріплені традицією в формі грошових платежів і /або натуральних зборів. Так чи інакше йдеться про відчуження частини доходу та власності на користь держави в імперативному порядку.

На території Західної Європи після припинення дії імперської податкової системи Риму першим по суті постійним податком була церковна десятина. Спочатку добровільну пожертву на користь церкви в VI ст.. церковні собори поголосили десятину обов’язковим платежем під загрозою анафем. В 779 р. король Франкської держави Карл Великий (742-814) за типом десятини запровадив фіскальну повинність, яка накладалася на всіх держаним законом під страхом кримінального переслідування в навіть смертної кари.

Отже, VIII ст. можна вважати хронологічним рубежем, моментом історичного відліку становлення систем державних доходів, що базувалися на податках, хоч цей процес у деяких європейських країнах затягнувся до Х і навіть до ХІІ ст..

Стародавній Єгипет уже мав примітивну податкову систему. Зображення єгипетських збирачів податків на кам’яних стелах датуються за 2 тисячі років до Різдва Христового. Подушний податок поширювався на рабів та іноземців, саме непосильне оподаткування пояснює відомий біблійний епізод – вихід єврейського народу з єгипетського полону під проводом пророка Мойсея. В Єгипті епохи фараонів стягувалися також податки на товари масового споживання, — зокрема, на олію, при цьому фіскальні урядовці мали право обшукувати помешкання. Зберігся запис часів фараона Рамзеса ІІ, де змальовано сцену збирання податків майже 3300 років тому: „Збирач податків прибуває на окружну пристань у супроводі агентів, озброєних палицями, і негрів із пальмовими різками. Всі кричать: „Віддавай нам частину твого врожаю”, — і немає порятунку від цих здирств”.

Під час війн у стародавній Греції на території Афінської держави з метою фінансування армії та флоту стягувався цільовий податок під назвою eisphora із усіх громадян без винятку. Після закінчення війни цей екстраординарний податок скасовувався, а у випадку великої воєнної здобичі навіть відшкодовувався платникам. Регулярно справлялися подушний податок з іноземців (метеків) та деяких категорій неповноправних громадян, мито, портовий і ринковий збори, а також ввізний збір типу октруа, що збирався біля міських воріт. За афінським законодавством Солона (кінець VI ст. до н.е.), право громадян брати участь в управлінні державою знаходилося у відповідності з майновим цензом і сумою сплачених податків.

В елліністичному Єгипті періоду царів грецьких династій основним елементом податкової системи були: мито, натуральний поземельний податок у розмірі 10-15% урожаю, майнові податки на всі форми власності (землю, будівлі, рабів). Зокрема, за царя Птоломея Філадельфа (85-246 рр. до н.е.) розмір мита сягав 59%, що можна вважати ознакою протекціоністської політики.

Особливе місце в історії оподаткування займає податкова система стародавнього Риму, адже велич і спадок Риму – одна з базових цінностей західної цивілізації. Не менше значення для народів Східної Європи, в тому числі українців, має своя материнська цивілізація – візантійська, котра існувала після падіння Західної Римської імперії ще тсячу років.

В античному світі оподаткування, фінансове право та мистецтво фіскального адміністрування досягли найвищого рівня в Стародавньому Римі, історичне існування якого розпадається на два періоди: республіки й імперії.

Податкова система республіканського Риму на території власне Італії складалася з tributum – воєнного податку, котрий на зразок грецької eisphora у випадку наповнення казни після переможної війни відшкодовувався платникам. Базою tributum служили всі види власності (земля, будівлі, раби, худоба, домашнє майно, гроші), оцінювані за цензом один раз у п’ять років. Ставка податку була, на сучасний погляд, фантастично низькою – всього 0,01 – 0,03 %! Крім tributum, справлялося мито на експорт та імпорт. Уже IV ст. до н.е. римляни заснували на острові Делосі вільний від податків порт, що американський історик Чарльз Адамс назвав першою в історії офшорною зоною (зазвичай, портовий збір складав 2%). Був запроваджений також 5%-ий податок на звільнених рабів. Головними формами оподаткування у провінціях Риму були десятина у натуральній чи грошовій формі та збір із пасовищ. У африканських володіннях Риму після розгрому Карфагену (166 р. до н.е.) stipendium трансформувалася в подушний податок.

Система адміністрування податків у республіканському Римі почала формуватися в VI ст. до н.е., коли були проведені перші цензи (переписи населення, оцінка майна, земельні кадастри) та встановлений відповідний поділ громадян на податкові розряди – центурії. Спочатку виборну посаду цензору міг займати лише виходець із аристократичного стану патриціїв, які складали привілейовану повноправну частину римського населення. Пізніше, 351 р. до н.е., простонародні представники – плебеї – також добилися права на цю посаду. Безпосередню функцію збирачів податків (митарів) виконувала publicani (публікани), одним із них у римській провінції Іудеї деякий час був Матвій – пізніше сподвижник Ісуса Христа, святий апостол.

Податкова система після республіканського періоду найперше пов’язана з іменем імператора Октавіана Августа (31 р. до н.е. – 14 р. н.е.), якого по праву вважають великим реформатором. Саме він виділив із державної казни власне фіск – ту частину державних доходів, витрачанням яких розпоряджався особисто імператор. При Октавіані Августі tributum був поділений на два податки: tributum soli – 1 %-ий майновий податок на землю, класифіковану за призначенням (ниви, сади, виноградники, луги, ліси), а також на будівлі, морські судна, рабів; і tributum capitis – подушний податок на дорослих, віком від 14 до 65 років. Цільовий податок на спадщину за ставкою 5%, призначений для виплати пенсій ветеранам армії, поширювався на спадкове майно, вартістю понад 100 тис. сестерціїв (майже 500 тис. дол. у сучасних цінах на срібло) при звільненні від оподаткування найближчих родичів. До 1%-ого податку з продажу товарів, що існував з часів Юлія Цезаря (100-44 до н.е.), Октавіан Август додав і 4%-ий податок із продажу рабів. У провінціях корпус публіканів був розпущений, справляння податків передане міським і провінційним властям, а також відкупникам, під контролем римських намісників – прокураторів. За публіканами залишилися лише функція збирання податків із римських громадян у самій Італії, а також мита.

Віспасіан (69-79 доповнив чинну податкову систему податком на євреїв, а також податком на сечу, використовувану при виробництві шкір (помилково „урин ним податком” називають запроваджений цим же імператором збір за користування громадськими вбиральнями, звідки походить відомий афоризм „гроші не пахнуть”). У 212 р. імператор Каракала (211-217) поширив податок на спадщину на всіх громадян Римської імперії, тобто і тих, хто проживав у провінціях.

Створена Октавіаном Августом податкова система була зруйнована інфляцією в другій половині ІІІ ст.. В умовах загального ослаблення імперії імператор Діоклетіан (284-305) провів податкову реформу, аби дещо виправити фінансове становище держави, що вже повернула до свого занепаду. Головне нововведення Діоклетіана – заміна знецінених інфляцією грошових податків на натуральні. Після перепису населення та цензу майна були встановлені фіскальні одиниці: для людей – так звана iuga (один чоловік і жінка, оподатковувані порівну), для землі – iugera (близько 50 га). Оскільки тепер потреби держави, зокрема армії, вираховувалися в натуральній формі (зерном, м’ясом, вином, олією і т.д.) на заздалегідь відому кількість фіскальних одиниць, то виникла можливість скласти видатковий бюджет і у відповідності з його обсягом щорічно установлювати податкові ставки. Таким чином, перший в історії бюджет став побічним результатом податкової реформи. На описаних вище засадах при Діоклетіані справлялися два основні податки: натуральний земельний податок (аппопа) і грошовий подушний податок(capitatio). У вартісному відношенні аппопа була еквівалентна річним витратам на утримання одного солдата, а capitatio лише умовно можна назвати „подушним”, оскільки він поширювався і на сільськогосподарських тварин.

Імператор Костянтин Великий (323-337) намагався відновити грошові податки срібною й золотою монетою на купців і підприємців у Фомі вирахування бази оподаткування на основі всіх і всього, що мало до них відношення: членів сім’ї, найманих робітників, рабів, засобів виробництва. Після Костянтина до моменту розділу (375 р.) Римської імперії на дві половини – Західну і Східну – в її західній частині податкова система деградувала разом із занепадом держави в цілому.

Загалом, фіскальна політика імператорського Риму була плутаною, а законодавство надто нестабільним. Плоди мудрих і далекоглядних заходів деяких імператорів, скажімо Юлія Цезаря (100-44 до н.е.) чи вже згадуваних Октавіана Августа і Діоклетіана, зводилися нанівець їхніми бездарними наступниками. Так, Домі ціан (81-96), крім регулярних податків, вдавався до свавільних конфіскацій. Каракала вимагав одноразових внесків із приводу коронації або воєнних перемог. Після марнотратного екстравагантного імператора Комода (180-192) державна казана так опустіла, що його наступник Пертінакс у 193 р. вимушено пішов на безпрецедентну лібералізацію оподаткування, проте протримався на троні менше року. Надалі дезорганізація податкової системи лише посилювалася.

В контексті історії податків так багато уваги приділено Риму тому, що життя й смерть Римської імперії вперше відкрили на прикладі світової супердержави декілька повчальних істин, уроки яких варто враховувати донині: 1. Основана на податках, значить податкова держава, — єдино можлива форма державності, інші джерела її існування можуть мати лише допоміжне значення. 2. Щодо основних параметрів оподаткування (розмір ставок, засоби фіскального регулювання економіки, способи збирання та адміністрування податків) державна влада не повинна переходити межу, за якою наступає параліч приватної господарської ініціативи платників, утручається почуття патріотизму, набуває недопустимих масштабів ухилення від податків, розвиваються цинізм і деморалізація і усіх верствах населення. 3. Свою руйнівну роль відіграють мінливість фіскальної політики, нестабільність податкового законодавства.

В результаті грандіозна історична подія – загибель світової держави – для маси платників означала лише полегшення непосильного податкового тягаря й зменшення адміністративного безпорядку, покращання матеріальних умов існування. Удари варварів по Риму лише довершили справу, вже зроблену надмірними й несправедливо розподіленими податками, високою інфляцією, некомпетентним державним управлінням.

Після загибелі Риму Західна Європа поринула в морок Середньовіччя. Як свідчить наведена нами хроніка, податкові події тих темних феодальних віків нечисленні й на початках неоригінальні. Проте, окремої згадки заслуговує одна, але визначна подія – Велика хартія вільностей (1215 р.), що як приклад усій Європі, започаткувала в Англії порядок, згідно з яким король був повноважний витрачати кошти, але лише парламент мав право запроваджувати податки. В загальному підсумку процеси в оподаткуванні протягом середньовічної епохи мали висхідний характер, поступово наближали не до краху, як у Римі та пізніше у Візантії, а вели до рятівних для економіки і державних фінансів буржуазних перетворень.

Загинувши в своїй західній частині, Римська імперія під назвою Візантії ще тисячу років існувала на Сході. На декілька століть центр європейської цивілізації перемістився у столицю Візантії Константинополь. Візантійці першими в християнському світі піднялися до таких висот культури, що давало їм підстави аж до ХІІ ст. вважати народи Західної Європи варварами, „темними бродячими племенами”. Для українців, інших східноєвропейських народів інтерес до Візантії особливий вже тому, що Візантія в деяких важливих відношеннях – наша материнська цивілізація, завдяки православній вірі та писемності ми – нащадки візантійців, саме нам дісталися ті культурні цінності, котрі залишилися від них.

То ж, якими були візантійські податки? Ця тема заслуговує окремого розгляду, ми ж обмежимося короткою їх характеристикою.

На перших порах податкова система Візантії, звичайно, знаходилася під впливом фіскальних порядків Риму, головним чином тих, що склалися при Діоклетіані. Та, поступово сформувалася своя система, в основі якої знаходилися два податки: подушний і поземельний. За масштабом останнього були розподілені різні натуральні повинності. Найбільш оригінальна риса візантійського оподаткування полягала в тому, що всі оброблювані землі були оцінені й поділені на так звані податкові ділянки. До складу певної ділянки могли входити землі, які належали різним власникам.

Кожна податкова ділянка розглядалася як єдина фіскальна одиниця, відповідальна за сплату податків та несення натуральних повинностей. Якщо до складу ділянки входило багато дрібних власників, то вони були пов’язані круговою порукою в окрему громаду, мали старосту і сплачували податки як одне ціле. У випадку, коли селяни господарювали на чужій приватній землі, відповідальність за податки й повинності ніс землевласник. Високі податки, відсутність безпеки при безперервних нападах варварів змушували сільське населення покидати землі, котрі, залишившись незаселеними необробленими не приносили доходу казні. Імператори як могли боролися з цією бідою, в тому числі і методом примусової приписки неплатоспроможної в податковому відношенні землі до ділянки до іншого власникам що ще залишалися дохідною. З часом і така практика стала зовсім неефективною й була замінена на відкупну систему справляння податків.

Під тиском воєнних загроз і фінансових потреб держави, починаючи з ХІ ст. візантійський уряд запроваджує систему „кормління”, так званих проній. Пронія – довічне з правом успадкування пожалування служилим людям землі та іншого нерухомого майна як засобів існування під умовою військової служби. Завдяки проніям була створена система військово-податкових ділянок, на яку спирався адміністративний і військовий устрій Візантії в останні віки її існування. Володіння членів пронії – проніарів – було вилучене з-під юрисдикції місцевих властей, проніар був наділений фінансовими й судовими повноваженнями, мав право збирати на території пронії податки і збори, частину яких утримував на свою користь.

Чи не наводить візантійська пронія не думку: а звідки взялися в Україні козацької епохи паланки – адміністративно-військово-господарські територіальні округи на Запоріжжі й такого ж призначення полки в Гетьманщині?

Поки на Візантію насідали сусідні племена й народи, поки вони шматували її територію, а вона відбивалася від них і, врешті-решт, у 1453 році зійшла з історичної арени, в Західній Європі завершувався процес формування національних держав, йшла підготовка до великих географічних відкриттів, визрівали перші передумови буржуазних перетворень. Кардинальні зміни в податкових системах західних держав у післяфеодальну епоху зводяться до підпорядкування податків буржуазно-демократичним цінностям правової культури та раціональним у соціально-економічному відношенні принципам оподаткування.

У фіскальній історії ХХ століття домінують дві події – глобальне розповсюдження прибуткових податків та запровадження універсальних акцизів. Вперше введений у Великій Британії в 1842 р., прибутковий податок почав поширюватися у світовому масштабі з початку наступного століття. Приблизно у той самий час – 1916 році – у Німеччині був запроваджений універсальний акциз під назвою податку з обороту. Саме ці події найбільшою мірою визначили траєкторії розвитку податкових систем та вплинули на зміст фінансової літератури. Вони відбулися тому, що під кінець ХІХ і особливо в перше десятиліття ХХ ст. закінчився відносний мирний період розвитку західних країн, коли швидко зростало їх національне багатство, а стан державних фінансів визначався вимогами буржуазного раціоналізму. Під тиском нових політичних і соціальних обставин – до того суто фіскальна функція податкової системи, в класичній формі характерна для Великої Британії епохи економічного лібералізму в другій половині ХІХ ст., доповнюється соціальною функцією перерозподілу доходів. Саме прибутковий податок та оподаткування споживання за оборотом виявилися найбільш прийнятними податковими формами для виконання як одвічного фіскального призначення, так і нової функції соціально-економічного регулювання.

На нашу думку, найкращим чином точну, хоч на перший погляд парадоксальну, підсумкову оцінку розвитку й значенню податків до початку ХХ ст. дав корифей дожовтневої російської фінансової науки І.Х .Озеров: „Рассматривая средневековые налоги, мы попадаем как бы в музей орудий, которыми пытали людей; но вместе с тем, налоги же принесли людям и свободу: разве политический строй Англии не вырос на почве борьбы против произвольных налогов, разве свободная жизнь Северной Америки не была вскормлена английским произволом в сфере обложения, а во Франции разве не налоговый гнет и финансовые неурядицы внесли в головы французского населения идеи свободы? Налог – это закоренелый смутьян, проникнутый мятежным духом подстрекателя, источник свободы, но и орудие пытки”. „Да, при помощи налогов совершена в мире масса добра, но и масса зла, пролиты реки крови, моря слез, но и приобретено лучшее достояние человека – свобода, и этому учителю лжи и клятвопреступления благодарное человечество могло бы воздвигнуть памятник с надписью: „Источнику человеческой свободы”.

І через сто років, на початку ХХІ ст. на адресу податків і податківців звучать, як і колись, то патетичні дифірамби, то гнівливі філіппіки. Тим часом важко знайти більш виразну й реалістичну формулу ставлення держави до оподаткування і платників податків від тої, що давним-давно запропонована видатним французьким державним діячем, кардиналом Ришельє (1585-1642): „Не варто переобтяжувати підданих податками, але й не слід брати з них менше, ніж необхідно державі”.

Категории: Мир| государство

Метки: , ,