ТИПИ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА
Виділяють три типи розвитку суспільства:
1. Азіатський, або східний тип розвитку. Точніше його слід було б назвати комуналістським (общинним), бо для нього характерний етатизм — одержавлення багатьох сфер життя суспільства, сильні общинні традиції, відсутність вільної особи, автократичний (самодержавницький) характер влади та широке використання неправових форм правління. З міми чи іншими модифікаціями він активно проявляє себе в ряді регіонів і нині.
2. Елітаризм, або європейський лібералізм. Цей тип розвитку суспільства об»єднує свободу економічної діяльності громадян, повагу до творчості, визнання за індивідуумом широкого комплексу прав і свобод, обмеження свавілля державної влади.
У розвинутих країнах Заходу сучасний суспільно-економічний лад суттєво відрізняється від класичного (домонополістичного) і державно-монополістичного капіталізму,тому називають цей лад «неокапіталізмом», «елітаризмом».
Підставою для такого висновку про виникнення якісно нової соціальної формації є, по-перше, той факт, що в цих країнах, як на мікро -, так і макрорівнях, має місце свідоме науково обґрунтоване державне регулювання господарської та інших сфер життя суспільства і, таким чином, забезпечення його цілеспрямованого економічного та соціального розвитку, з урахуванням вимог і умов паралельно існуючих природних процесів, властивих для ліберального типу розвитку. По-друге, для розвинутих країн Заходу характерні стимулювання споживання та забезпечення високого рівня життя широких верств населення, високий рівень фонду оплати праці (50-70% ВВП). Гуманізація умов трудової діяльності людини, заохочення підвищення кваліфікації робітників, висока оцінка творчої праці.
По-третє, широкий розвиток отримує система соціального забезпечення (Німеччина, Швеція та ін.).
По-четверте, діють механізми компромісного розв»язання соціальних КОНФЛІКТІВ на основі усталених демократичних принципів.
По-п»яте, зроблено важливий крок в бік здолання приватної власності, експропріації капіталістів, щоправда, не зовсім за К. Марксом, бо суб»єкт такої експропріації інший: замість диктатури пролетаріату — влада фінансової еліти. Перед лицем внутрішньої і зовнішньої загрози вона змушена гуртуватись, відкидати класичну форму боротьби кожного проти всіх, та в антикризових цілях централізувати управління відтворення виробництва сукупного капіталу.
Таким чином, елітаризм — це багатоукладне суспільство із панівним елітаристським ладом. Його представником і є «фінансова» еліта, яка, реалізуючи наукове розуміння частини об»єктивних закономірностей суспільного розвитку, використовуючи розвинуті методи та засоби планового керівництва, опираючись при необхідності на механізми таємної влади, крок за кроком обмежує сферу анархії суспільного виробництва і поступово опановує систему суспільних відносин, перетворюючи їх в інтересах владної меншості.
Отже, елітаризм (неокапіталізм) — більш прогресивний лад, ніж класичний чи державно-монополістичний капіталізм. Його ні в якому разі не можна назвати «загниваючим», бо він створює широкі можливості для подальшого розвитку продуктивних сил суспільства, його духовності та моралі, удосконалення суспільних відносин, їх гуманізації і екологізації.
Разом з тим наскільки цей суспільний лад керується «розумовою складового» в межах своєї держави, настільки він заохочує прояв «інстинктів» поза її межами.
Елітаризм — це експлуататорський лад, економічна могутність якого ґрунтується в першу чергу, на експлуатації країн «третього світу», а також (меншою мірою) — трудящих власних країн.
Для нього характерним є перехід від приватної власності до корпоративно-елітаристської, а не до власності всього суспільства, як при соціалізмі та комунізмі.
Очевидно, що в умовах елетарізму поєднуються елементи ліберального та гуманістичного типу розвитку. Але він несе в собі серйозну загрозу для цивілізації: примітивізацію масової культури, безконтрольність, прояв гегемонізму – економічного, ідеологічного та інших форм експансіонізму, що порушують законні права та інтереси багатьох країн і народів. Політика країн елітаризму, спрямована на захоплення нових ринків збуту, ліквідацію потенційних конкурентів, є політикою певною мірою «подвійних стандартів» відкритий ринок для імпорту західних товарів і різноманітні явні та неявні види обмежень й бар»єри для товарів із країн «третього світу», в тому числі і з України. Яскравий приклад цього — антидемпінгові процеси в США проти конкурентоспроможної металургії, продукції України.
Наголосимо, що нині існує велика кількість моделей елітаризму (неокапіталізму), моделей країн із змішаною економікою, і вони багато в чому відрізняються між собою (порівняйте США, Японію, Францію, Італію, Швецію чи Австрію та ін.).
У ряді країн із ринковою економікою, навіть високо розвинутих до елементів елітаризму додаються елементи азіатського, або східного типу розвитку (Японія, Китай, Південна Корея тощо).
Якщо в розвинутих країнах класичний капіталізм себе вичерпав, то на периферії світового господарства залишаються країни, залежні від іноземного елітаризму, в яких він підтримує типово капіталістичні, або принаймні близькі до нього за своїми ознаками, суспільства і сприяє їхньому розвитку.
3. Гуманістичний тип розвитку суспільства. Цей тип розвитку суспільства має такі ознаки:
заміна природного організму відчуженої економіки свідомо плановим, штучним господарським механізмом, функціонуючим на основі інноваційного процесу;
орієнтація на всебічний розвиток особистості та реалізація ідеалу справедливості в його цивілізованій формі;
збалансований розвиток суспільства, ретельне врахування інтересів як сьогоднішніх, так і прийдешніх поколінь:
мирний, компромісне розв»язання суспільних суперечностей.
Очевидно, що гуманістичний тип розвитку веде до постіндустріального, цивілізованного суспільства.
Сфера ринкового середовища, як бачимо, неоднорідна і далеко не лагідна. Завдяки глибинній культурно-етнічній основі глобальної інтеграції у світовому історичному розвитку формуються нові цивілізації , серед яких сьогодні можна виділити такі: європейську, північноамериканську, цивілізацію Південно-Східної Азії, ісламську, латиноамерикамську, африканську.
Для політичного забезпечення цих інтеграційних процесів всередині кожного співтовариства створені спеціальні політичні інститути: Європарламент, Ісламська конференція, Асоціація країн Південно-Східної Азії, латиноамериканська «Меркосур» тощо.
Кожне із співтовариств, крім політичних інститутів, має центр ядерної сили, механізми, що координують економічні, культурні процеси в співтоваристві, а також спільні «миротворчі» війська. Кожна із нових світових цивілізацій намагається мати свою ядерну зброю. Таким чином, в світі, в якому ми живемо, існує велике протистояння, і в цьому процесі у геополітичних гігантів особливий інтерес викликають ще «нерозібрані» держави і території, в тому числі й Україна з її виключним географічним положенням та природними ресурсами, великим ринком збуту.
Який же тип розвитку суспільства має місце і який мав би бути в Україні?
Під тиском міжнародних фінансових організацій, впливом Росії, через несамостійність в прийнятті рішень, напіврабської психології перших урядів України, дилетантизм «реформаторів», за порадами другорядних іноземних експертів-консультантів Україна започаткувала шлях до вільної конкуренції за моделлю класичного капіталізму, яка відображається в ідеології неоконсервативної школи і визнає за базову монетаристську економічну політику М. Фрідмена.
В основі цієї ідеології лежить концепція Адама Сміта та Чиказької школи (ХVIII-ХІХ ст.), яка протиставляє людину світові, знецінює мораль та етику, виправдовує все заради багатства, розриває зв»язки з майбутніми поколіннями, залишає за державою тільки функцію «нічного сторожа» приватної власності та конкуренції. Саме вона породила в Україні могутні витоки організованої злочинності і корупції, призвела до нечуваного розшарування населення, до прірви між багатими і бідними.
А тепер звернемось до історії України і проаналізуємо, чи здатен український народ сприйняти модель вільного ринку часів Адама Сміта.
Україна історично сформувалася та розвивалася на стику світів та комунікацій «варягів та греків», Європи та Азії, землеробів та «дикого поля», православ»я, католицької віри й протестантизму, християнського та мусульманського світів, Заходу та Росії.
Україна пройшла через три імперські системи: Давньокиївську Україну – Русь, полько – литовсько — українську, слав»яно-угро-фінський конгломерат.
Отже для України характерно перехрестя та рівномірний вплив різних гілок цивілізації, природний синтез духовних цінностей західноєвропейського лібералізму, азіатського (східного) колективізму та американського індивідуалізму (наслідок козаччини та освоєння «дикого поля» аналогічний впливу просування на Дикий Захід в історії США).
Водночас Україна може відмежуватися від сусіднього з нею мусульманського світу та забути про своє центральне місце в стародавньому індоєвропейському ареалі.
Це визначає потребу в багатовекторній геополітичній орієнтації та духовному розвитку України, які б мали надати їй роль міжцивілізаційного мосту, але ні в якому разі «порубіжжя».
Основою розвитку України мала б стати історична спадщина трьох видатних періодів в історії українського народу:
— духовних надбань часів Київської Русі,
— демократичних здобутків козацької доби та науково-технічних, технологічних і соціальних досягнень радянського періоду.
Отже, перспектива України — в синтезі позитивів історичної спадщини з новітніми тенденціями розвитку сучасного суспільства.
Але ця перспектива не має нічого спільного з моделлю класичного капіталізму, з поглядами на розвиток світу прибічників неолібералізму та неоконсервативної школи, з монетаристською економічною теорією, з програмою «шокової терапії» МВФ та СБ.
Із урахуванням викладених вище особливостей зовнішньоекономічної політики елітаризму (неокапіталізму) ми повинні усвідомити, що Україна — це потенційний конкурент і для Європи, і для США, і для Росії.
Всі вони мають наміри в першу чергу поглинути ринок України, її дешеві сировинні та навіть інтелектуальні ресурси. Заради цього вони підуть і на політичний, і на економічний тиск.
Тому, ми просто зобов»язані поставити в основу всієї своєї громадянської, громадської, державної діяльності, економічного та політичного життя, процесів навчання, виховання і освіти завдання формування і захисту нації, національної ідеї, національних інтересів — єдиного інституту, гаранта збереження етносу та його розквіту в умовах вічної світової конкуренції, аби нас не спіткала участь, країн «третього світу».
Український патріотизм, національна ідея мають стати елементом стратегічної доктрини держави, необхідною умовою для руху по шляху в коло розвинутих держав. Це означає, що ми, громадяни України, маємо сконцентрувати свою увагу передусім на самих собі та своїх внутрішніх проблемах. Лише тоді ми будемо цікаві зовнішньому світу, лише тоди нас сприймуть на рівних, якщо знайдемо власні сили для консолідації та самостійного й прискореного економічного розвитку.
Основні принципи:
— поєднання ліберальних свобод із активною діяльністю держави у сфері регулювання суспільних відносин;
— режим сильної президентської влади;
— політичну стабільність як умову розвитку і піднесення міжнародного престижу;
— глибоку інтеграцію країни в ЄС на основі створення митного і валютного союзів.
Категории: Мир| государство
